Кауфман Кауфман
Біографія Про ВлодКауфмана Виставки та проекти Акції, виставки Преса Відео

Мистецьке Об'єднання Дзига

ПРЕСА

Влодко Кауфман: «Шаную талановитих трудоголіків. Сам я лінивий...»

(Високий замок 06.12.2007)

 

Із потужним минулим і натяками на не менш вагоме майбутнє, він здається трохи розгубленим, розхристаним. Чи так воно насправді, чи то поверхневе враження? Як змінилося місто з часом і чи змінилося взагалі, розповідає художник Влодко Кауфман.

- В одному з інтерв’ю ви говорили, що років 10-20 тому у Львові було більше мистецьких ідей. Куди вони поділися?

- Не сказав би, що ідей стало менше чи більше. Питання, хто їх реалізовує. Кілька десятків років тому у Львові була сконцентрованіша чи, радше, консервованіша мистецька тусівка. Якщо у мистецькому житті відбувалася якась подія, всі знали, що вона буде тут. Львів був центром, а зараз скидається на периферію. Річ не в тому, що талановитих художників стало менше. Просто нині вони мають географічну альтернативу реалізувати свою творчість.

- На початку дев’яностих ми мали можливість вийти на новий рівень, мистецький зокрема. Цього не сталося… Чому?

- Ми тоді мали змогу побачити усе, що робиться в андеґраунді, і вже це видавалося проривом. Коли зняли “ковпак” і запустили кисень, стало зрозуміло, що далеко не все, що вважалося добрим, насправді було таким. У нас домінуючим у творчості вважалося поняття соціальної совісті. Воно було настільки пріоритетним, що питання мистецькості іноді відходило на задній план. Мені досі шкода культурологічну хвилю шістдесятників. Добра половина того, що робили ці люди, виявилася маломистецькою. У них у свідомості закарбувалося – робимо щось добре. А насправді вони робили соціальну альтернативу, у той час, коли треба завжди пам’ятати – не все заборонене має мистецьку вартість. Звісно, дехто вижив. Наприклад, мистецька вартість творчості таких людей, як Василь Стус та Ігор Калинець, – беззаперечна.

- Ви виросли в Казахстані, чому вирішили приїхати до Львова?

- Мною керувала підсвідома туга. А поступати порадив вчитель художньої школи. Сказав: “Їдь до Львова вступати в училище імені Івана Труша. Там добра школа”. В Казахстані очікувало інше майбутнє. Мені готували кар’єру, було “забите” місце в потужному інституті. Коли поділився з мамою своїми планами, вона два дні зі мною не розмовляла, а потім раптом кудись зникла. Запитав у бабці, де мама, а та відповіла: “До Львова поїхала, дізнаватися”.

- Які події з дитинства вплинули на формування вашої творчої свідомості?

- То був інший світ. Карлаг – туди поселяли колишніх ув’язнених. Мене оточувало багато надламаних людей. З іншого боку, отримав добру шкільну освіту. Хто мене вчив? Виселені науковці, які в цих умовах ставали шкільними вчителями.

- Що у тогочасному Львові вас найбільше здивувало?

- Не міг зрозуміти, чому всі так бояться говорити про Україну та українське. Чому студентів, які вирішили обвінчатися у церкві, виганяють із вузу? Чому тих, хто отримує закордонну пресу, викликають до КДБ? Чому заборонено слухати радіо “Голос Америки”? В Караганді я міг його вільно слухати. Згодом зрозумів, чому. Туди, у Сибір, заселяли зламаних людей. Вони вже програли свою війну, і вінчання в церкві сприймали як екзотику, а не обов’язок віри. А тут війна програною ще не була. Вона тривала. Я потрапив до Львова у той час, коли гайки закручували особливо жорстко, щойно завершився період масових арештів.

- Страху не відчували?

- Коли викликали в КДБ, було страшно. Чорна Волга під’їздить до училища. Приходить у клас директор і каже: “Розмова є”. І тебе везуть на Дзержинського. Звісно, страшно, ми тоді ще пацанами були. Чому викликали? Ми тоді організовували квартирні виставки, неформальні тусовки, на яких говорили на різні теми. Це все робилося поза межами комсомолу. Один хлопчина нас здав. Хто це був, дізналися аж через 20 років. Чоловік і далі тут живе, зробив кар’єру, працює в СБУ.

- Пам’ятаєте період, коли почали творити?

- Творити почав у Львові, це сталося приблизно у 1975-76 роках. Саме у Львові формувався мій світогляд.

- Чим є для вас творчість?

- Те, чим я займаюся – не є задоволенням чи хобі. Колись хотілося визнання, але то все були юнацькі бздури. Нині це вже хвороба на кшталт наркоманії. Творчість – як ліки: ширнувся, зняв біль, і так аж до наступної ломки.

- Трудоголізм у мистецтві поважаєте?

- Шаную талановитих трудоголіків. Сам я лінивий. Інколи народиться ідея, то можу носитися з нею, мусолити, аж доки вона не помре. А потім починаєш думати, - коли так сталося, то, значить їй не судилося бути реалізованою.

- Чи здатен митець вийти за рамки суспільства, чи, може, йому й не варто цього робити?

- Митець не може бути аполітичним. Не вірю тому, хто це говорить. Кожен автор сповідує свою політику.

- А у вас яка політика?

- Я – патріот. До речі, для того, щоб стати космополітом, треба пройти всі етапи: і націоналізм, і шовінізм у тому числі. Жити без парканів можна лише тоді, коли надійшов логічний час для їх руйнування. Як у Європі – там без суперечок кожен француз знає, що він француз, кожен німець – що він німець. У нас цих загорож ще немає. Коли таку збудуємо, докладуся до процесу її розбирання.

 

Ольга ЧИТАЙЛО