Кауфман Кауфман
Біографія Про ВлодКауфмана Виставки та проекти Акції, виставки Преса Відео

 

Мистецьке Об'єднання Дзига

Журнал ЧЕТВЕР

Интерактив, мультимедия

Акції, виставки

"Навчити малювати можна й мавпу. Художників повинні вчити думати" - Влодко Кауфман

 

Львівський художник Влодко Кауфман пояснює, чому майже перестав читати

Влодко КАУФМАН, 53 роки. Народився у Казахстані. Навчався у Львові, в художньому училищі імені Івана Труша та "Львівській політехніці" - на архітектора. Учасник андерграундних квартирних львівських виставок. Один з ідеологів фестивалю "ВиВих". Співзасновник Мистецького об'єднання "Дзиґа". Працює в авторському жанрі "видиво" - поєднує графіку, живопис, інсталяції, перфоманс і гепенінг.


Не вірю в мистецтво заради мистецтва. Про незалежність найбільше говорять ті, хто добре продається.

Мені знадобилося 20 років після того, як здобув професійну освіту, щоб я це все забув і почав малювати своєю рукою. Доти нею водив викладач.

Сучасне українське мистецтво має опертися на наші традиції, повітря, землю, м'ясо. Багато наших художників хочуть виглядати не гіршими від західних. Бо ліпшими вони не будуть. Інша крайність - коли всі кидаються в шароварщину. Це теж глупо, це консервація. Мусить бути міра. Мати тисячолітню історію й захоплюватися культурою американців, яким тільки 20 років, - глупство. У них міксована культура, сформована штучно. Парадокс виходить, що ми захоплюємося ними, а не вони нами. Американці нами будуть захоплюватися, коли ми почнемо розвивати свою культуру. Треба опиратися на те, що під нами. Так надійніше.

10 відсотків мого часу - справи, які я роблю, щоб виживати, 80 відсотків - лінь, 10 відсотків - творчість.

Кожен художник - міні-Бог. Керую мікросвітом, який створюю. В ньому існує своя релігія, віра, свій сатанізм і своя любов.

Використовую не довговічний матеріал, а той, що має енергію. Птахи намальовані на листочках, що супроводжували мене в різних ситуаціях. Можуть перегнити, як листя під деревом, бодай буде з того якась користь.

Не можу пояснити, що роблю. Мистецтво має імпульс, який може вплинути на глядача. Кожен має знайти свій код до твору. Не прихильник того, що твір має щось означати. Часом про мої творіння розказують такі глибокі та красиві версії - аж захоплююсь, як людина це там побачила. Мені таке й на думку не спадало.

"Гра в гру" - це не альбом про мою творчість, а самодостатній проект, зроблений прийомами поліграфії. Має 366 сторінок, як днів у році. Поділений на 12 місяців. Це шарада. Кожен новий місяць відкриває автопортрет. Його ніколи не побачиш повністю, бо для цього треба розламати книжку. Існує 500 таких альбомів. Усі по-різному закодовані поштовими марками, авторськими печатками. Кожен є кодом до одного, який зберігаю вдома й нікому не показую. Для друку використали 54 матриці. У тому альбомі 54 матриці 54 разів надруковані одна на одну. 54 абстракції, які грають тільки для мене. Цей альбом - альтер еґо. Театр абсурду. Але був один компроміс. На вимогу спонсора надрукували 500 примірників, щоб мені не відірвали голову за витрачені кошти.

Не сказав би, що на Заході краще розуміють сучасне мистецтво. Але там, коли чогось не сприймають, - мовчать. А в нас агресивно хаять, доходить до побутового фашизму.

Табу, яке не дозволю собі перескочити в мистецтві, - віра, прапор, мова, гімн.

Навчити малювати можна й мавпу. Художників повинні вчити думати.

Мистецтво вставляє або не вставляє. Це мій наркотик. Через якийсь час починається ломка. Симптоми - дискомфорт, порожнеча в голові. Це найболючіший процес. У мозку мусить щось крутитися. Тоді шукаю зачіпок, нових ідей. Малювати - це вже обмеження. Вищий пілотаж - збудувати в голові концепт, і щоб це мене вставило.

Наркоманське ставлення до мистецтва з'явилося, коли в мене серйозно виникло бажання перестати це робити. Буває період, коли все видається нецікавим, вторинним, не твоїм. Зараз майже нічого не читаю, бо кожна нова книжка - гірша чи ліпша модифікація того, що вже прочитав. 10 років тому таке саме ставлення виникло до творчості. Перший кризовий період був, коли займався живописом і вважав, що я - живописець і більше нічого. В якийсь момент зрозумів, що рамки живопису дуже вузькі. Криза тривала два роки, до 1993-го. Перший проект після неї бабахнув. Це був відвертий грандіозний гепенінг, присвячений одкровенню від Іоанна "Листи до землян, або Восьма печать". Усе, що мене оточувало, дивним чином згрупував у печать, якої не існує в "Одкровенні від Іоанна". Побачив, що рамки мистецтва безмежні й світ клином не зійшовся на живописі. Там я робив перфоманс, інсталяції, малював. Після того технологія не має для мене значення, вона існує для втілення ідеї.

Поїхав у Ленінград 1980-го, коли мене вигнали з Політехнічного інституту. Ми з товаришем на черговій пиятиці випадково довідалися, що обидва хочемо їхати в Пітер. Тим більше, що в той період мали проблеми з КДБ, і треба було кудись на пару років чкурнути зі Львова. Ми вибрали Пітер, сіли й поїхали. Повернувся через чотири роки. За радянських часів найцікавіше мистецтво з Європи везли в Москву і Пітер. Була можливість усе це побачити, плюс Ермітаж. До Олімпіади квиток до Ермітажу коштував 5 копійок. На період Олімпіади підняли ціну до рубля, а потім ніхто її не спускав.

Не думав залишатися в Петербурзі. Знав, що тимчасово виїжджаю, перечекати треба. Ми робили у Львові квартирні виставки. Художники, музиканти, письменники збиралися раз на тиждень у квартирі когось із колег. Переважно - в Миколи Рябчука. Приходили Олег Лишега, Грицько Чубай. Кожен приносив доробок - хтось новелу написав, хтось картину намалював. Обговорювали, критикували, розбирали. На нас стукнув один із присутніх. Ми були на останніх курсах художнього училища. Тягали в КДБ. У результаті ніхто не поступив в інститут, дорога була заказана.

Моя творчість підсвідомо констатує, що не все гаразд. Вона не може змінити людину. Це не лікування, а діагноз. Знав би рецепт - не займався б цим.

Музика для мене - художній шум, складова при створенні чогось, не більше. Голосу та слуху не маю, але музику люблю. Заздрю людям, які можуть слухати серйозні симфонії.

Час неможливо осягнути. Усе, що про нього знаємо, - хвилини, секунди - умовності, які ми вигадали, щоб не збожеволіти.

Пияк п'є, коли хоче і коли не хоче, а алкоголік п'є завжди, бо не може не пити. Пияків серед художників більше. Алкоголік - це вже не художник. Алкоголік думає тільки про мистецтво знайти 50 грамів. А там - як Бог дасть, може, ще 50 грамів.

Раніше окреслював для себе кольори, розкладав на них букви і цифри. Галицькі кольори - темно-зелений і пшеничний. Це минуло, вляглося, наче старе листя, і перегнило, лишилося в підсвідомості.

Успішний проект - коли на 20 відсотків мене вставляє. Усе, що роблю - невиброджене вино. Настоїться, коли мине 100-200 років. Якщо не перетвориться на оцет. Якось до Майоля, вже відомого і достиглого, як груша, зайшов товариш. Скульптор плаче в майстерні. Друг питає: чому? Майоль каже, що не бачить помилок. Той: "Та це ж чудово". Майоль: "Ні, тому що перестану творити". Коли перестаєш бачити недоліки, зникає прогрес. Помилки - хороший стимул і лакмус.